بِسْمِ اللّٰهِ الرَّحْمٰنِ الرَّحٖيمِ
وَمَا خَلَقْتُ الْجِنَّ وَالْاِنْسَ اِلَّا لِيَعْبُدُونِ
Ім’ям Аллага Милостивого, Милосердного!
“Я створив джинів та людей лише для того, щоб вони поклонялися Мені.” (Коран 51:56).
Cекрет цього великого аяту полягає в тому, що сенс і мета буття людини в цьому світі — це пізнання Творця Всесвіту, а також віра в Нього та поклоніння Йому. Природний обов’язок людини — пізнання Всеславного Творця та віра в Нього, а також підтвердження з усвідомленням та переконаністю Його буття та єдності.
Так, сердешна людина жадає повноцінного вічного життя, володіє безмежними амбіціями, зазнає нескінченних тортур. Усі інші речі та чесноти є мізерією, крім віри в Господа та пізнання Його суті, що складають основу вічного життя, постають ключем до нього. Радше, більшість цих речей нічого не варті.
У зв’язку з тим, що в працях «Рісале-і Hyp» ця істина доведена через призму незаперечних аргументів, залишаючи «Рісале-і Нур» її розкриття, ми розглянемо у чотирьох темах дві небезпеки, які в наш час похитнули вірогідність істини й вселили в людське єство сумніви.
У ДВОХ ТЕМАХ МИ ОПИШЕМО СПОСІБ ПОЗБАВЛЕННЯ ВІД ПЕРШОЇ НЕБЕЗПЕКИ.
ПЕРША ТЕМА. Як докладно доведено у «Тринадцятому Сяйві» з «Тридцять першого Листа», в загальних питаннях заперечення не має цінності перед доказом і зазвичай є дуже слабким.
Наведімо такий приклад: виявлення на небі молодого місяця на початку благословенного рамадана. Якщо двоє свідків з-поміж простих людей підтвердять появу молодого місяця, а тисячі вельмож та вчених мужів заперечуватимуть цей факт, повторюючи: «Ми не помітили місяця», то їхні заперечення були б химерою. Оскільки в твердженні кожен із нас надає один одному силу, виявляючи солідарність та згоду. У запереченні ж, незалежно від того, чи один незгодний чи їх тисяча, кожен залишиться сам по собі, незалежним.
Воістину, той, хто стверджує, виноситиме об’єктивне рішення, яке випливатиме із суті речей. Як це було продемонстровано в нашому прикладі, якщо одна людина скаже: «на небі є місяць», а інша, вказавши пальцем на це ж небо, підтвердить той самий факт, то, об’єднавшись, вони утворюють єдину та могутню силу.
У запереченні ж рішення не випливає і власне не може випливати із суті речей. Так, загальновідоме правило свідчить: «будь-яке заперечення, що не є особливим і не стосується конкретного місця, недоведене». Наприклад, якщо я стверджуватиму, що на світі існує якась річ, а ти скажеш, що її немає, то тоді, щоб довести своє заперечення, тобто небуття цієі речі, існування якої я легко можу довести, просто вказавши на неї, тобі необхідно буде обшукати весь світ і довести, що її немає. Ба більше, ти мусиш оглянути всі куточки минулого. Потім тільки ти зможеш сказати: «Ні, її й не існувало».
Оскільки ті, хто не визнають існування певного факту, заперечують його, виноситимуть рішення, спираючись не на суть речей, а на себе, на власний розум та візію, то, зрозуміло, вони не служать один одному силою та опорою. Адже перешкоди, причини, що стають на заваді баченню та знанню, абсолютно різні. Кожен може сказати: «я цього не бачу», «цього немає поруч зі мною» або «на мою думку, цього факту не існує». Однак ніхто не може підтвердити «цього дійсно не існує». Якщо ж хтось таке скаже, надто щодо питань віри (іману), що охоплюють увесь Всесвіт, це буде химерою та брехнею розміром із цілий світ.
Висновок. У твердженні результат єдиний і ті, хто стверджують його солідарні один з одним. У запереченні ж результат не є єдиним, проте результати різні. У кожного, хто заперечує своє твердження, вдаючись до фраз: «поряд зі мною», «на мій погляд», «на моє переконання», пропорційно збільшується кількість тез та висновків. У результаті солідарності не виникне.
Отже, із цього випливає, що чисельність, зовнішня більшість невірян, що протистоять вірі, втрачає свою цінність. І тоді, коли вони зовсім не повинні вселяти сумнівів у переконання вірян, у наш час заперечення та зневіра європейських філософів посіяли сумніви серед деякої частини їхніх нещасних шанувальників, позбавивши їх переконаної віри та знищивши їхнє вічне блаженство. Вони спотворили значення смерті, яка щодня спіткає тридцять тисяч чоловік, що є звільненням від прижиттєвих обов’язків. Водночас вони репрезентували смерть в образі вічного небуття. Неминуча могила постійно нагадує про смерть, отруює солодке життя гіркими стражданнями. Отже, зрозумій же, наскільки великим благом є віра, і збагни, що вона постає тією живильною силою!
ДРУГА ТЕМА. Думка людини, що перебуває поза колом певної науки чи мистецтва, щодо дискусійних питань, пов’язаних із цією наукою чи певним видом мистецтва, не береться до уваги, хоч би яким великим вченим та людина не була!
Приміром, у дослідженні та лікуванні тієї чи іншої хвороби навіть великий інженер менш компетентний, ніж посередній лікар! А, надто, в духовній сфері не можуть братися до уваги і мати значення безбожні слова навіть найбільшого філософа, надміру захопленого матерією, що віддаляється від духовності, стає неосвіченим щодо світла, тобто того філософа, чий розум опустився до рівня очей!
Чи мають якусь справжню вагу слова філософів, які, заглибившись у безліч дріб’язкових деталей матерії, виявилися безпорадними й мовчазними перед духовними й сакральними істинами та питаннями єдинобожжя — там, де сотні тисяч істинолюбців і богословських геніїв, подібних до Абдулькадіра Гейляні, були одностайними у своїх свідченнях? Того самого Абдулькадіра Гейляні, який споглядав Великий Арш навіть із-під землі й понад дев’яносто років ішов шляхом духовного вдосконалення. Він розкрив істини віри до рівня наукової, зорової та очевидної достовірності. Хіба можна всерйоз порівнювати заперечення цих філософів із гучністю грому, який озвучує істину, — коли їхні сумніви нагадують хіба що слабкий писк комара?
Суть невіри, що виступає проти істин Ісламу — невігластво та заперечення. Хоча невіра схожа на твердження, що стосується буття, проте її суть — небуття, заперечення.
Віра — це знання, теза й доказ. І кожне з положень віри, що навіть заперечує будь-що, по суті своїй стверджує і доводить ту непохитну істину та постає її завісою.
Якщо невіруючі люди, які виступають проти віри, невтомно намагатимуться визнати і довести свої хибні переконання у вигляді визнання та утвердження небуття постулатів віри, тоді ця невіра частково може розглядатися як хибна наука та помилкове судження. В іншому випадку, лише відсутність визнання, заперечення віри, що є легшим вибором, — це абсолютне невігластво та відсутність судження.
Як висновок, переконання зневіри поділяються на два види.
Перший вид до істин Ісламу жодного стосунку не має. Це власне хибне твердження, помилкове переконання, неправильне визнання, несправедливе судження. Цей вид переконань не розглядається. Він не стосується нас, а ми не втручаємося в нього.
Другий вид виступає проти істин віри. Він, своєю чергою, також буває двох видів.
Перший — відсутність визнання [постулатів віри]. Це лише відсутність підтвердження доказів. Це є якимось невіглаством, тут не існує судження, тож все просто. Цей вид нами також був проаналізований.
Другий — визнання небуття, підтвердження небуття [будь-якого постулату віри] в глибині серця. Цей вид є судженням, переконанням, прихильністю. Ба більше, існує вимушена необхідність довести факт заперечення [постулатів віри].
Заперечення, своєю чергою, також буває двох видів.
Перший вид — це заперечення, яке свідчить, що чогось в особливому місці і в окремому випадку не існує. Воно може бути доведене. І цей вид заперечення також нами не розглядається.
Другий вид заперечення — це заперечення священних, загальних і всеосяжних положень віри, що стосуються цього та вічного світу, до всього Всесвіту, до всіх часів чи епох. Однак таке заперечення, як було розглянуто нами у першій темі, абсолютно не доведене. Безсумнівним для нас постає той факт, що для того, аби довести таке заперечення, необхідний погляд, який би охопив увесь Всесвіт, узрів би Інший світ, а також усі аспекти безмежного часу.
ДРУГА НЕБЕЗПЕКА
У двох темах опишемо спосіб позбавлення від неї
ПЕРША ТЕМА. Розуми, обмежені в раціональному осмисленні величі, грандіозності та безмежності через перебування в безтурботності або через гріхи, через надмірне захоплення матеріальними речами, не здатні охопити та осягнути грандіозних питань, тому вони з науковою гордістю та зарозумілістю заперечують і відкидають їх. Так, через те, що вони не в змозі вмістити у своїх духовно обмежених умах, духовно зіпсованих та померлих серцях дуже великі, глибокі, всеосяжні положення віри, вони кидають себе у вир хиби та зневіри, тонуть у ній.
Якби вони уважно могли розглянути суть своїх зневіри та хиби, то побачили б, що замість грандіозності питань віри, яка є розумною, доречною і необхідною, в їхньому невірстві міститься в сотню разів більше маячні, неможливості та химери.
«Рісале-і Hyp» переконливо та чітко довів цю істину через сотні порівнянь та зіставлень. Приміром, людина, яка не може погодитися з необхідним існуванням, одвічністю й всеосяжними атрибутами Всевишнього Творця через їхню велич, може бути переконана у своїй невірі, приписавши необхідне існування, одвічність і божественні атрибути всьому сущому — аж до незліченних атомів. Або ж вона повинна зректися розуму на кшталт дурних софістів, які відкинули й власне буття, й буття всього сущого.
Отже, всі істини віри й Ісламу, ґрунтуючись на власній величі, що є їхнім атрибутом і вимогою, рятуються від жахливої дурниці, дикої безглуздості й темного невігластва невірства, що невпинно протистоять їм, з абсолютним усвідомленням і переконаністю укорінюються в чистих серцях.
Так, багаторазове оголошення про велич та грандіозність у більшості символів Ісламу — таких, як, приміром, азан та намаз завдяки словам:
اَللّٰهُ اَكْبَرُ اَللّٰهُ اَكْبَرُ ۞ اَللّٰهُ اَكْبَرُ اَللّٰهُ اَكْبَرُ
«Аллах Великий, Аллах Великий, Аллах Великий, Аллах Великий!»
а також через наказ священного хадиса:
اَلْعَظَمَةُ اِزَارٖى وَ الْكِبْرِيَاءُ رِدَائٖى
«Велічність — Моє покриття; велич — Моє вбрання.»
а також вісімдесят шоста частина мудрої та багатозначної молитви «Джаушан-уль Кабір» Пророка Мухаммада (мир йому і благо):
يَا مَنْ لَا مُلْكَ اِلَّا مُلْكَهُ ۞ يَا مَنْ لَا يُحْصِى الْعِبَادُ ثَنَائَهُ ۞ يَا مَنْ لَا تَصِفُ الْخَلَائِقُ جَلَالَهُ
۞ يَا مَنْ لَا تَنَالُ الْاَوْهَامُ كُنْهَهُ ۞ يَا مَنْ لَا يُدْرِكُ الْاَبْصَارُ كَمَالَهُ ۞ يَا مَنْ لَا يَبْلُغُ الْاَفْهَامُ صِفَاتَهُ
۞ يَا مَنْ لَا يَنَالُ الْاَفْكَارُ كِبْرِيَائَهُ ۞ يَا مَنْ لَا يُحْسِنُ الْاِنْسَانُ نُعُوتَهُ ۞ يَا مَنْ لَا يَرُدُّ الْعِبَادُ قَضَائَهُ
۞يَا مَنْ ظَهَرَ فٖى كُلِّ شَىْءٍ اٰيَاتُهُ
سُبْحَانَكَ يَا لَا اِلٰهَ اِلَّا اَنْتَ الْاَمَانُ الْاَمَانُ نَجِّنَا مِنَ النَّارِ
О, Ти, крім чиєї влади й царства немає жодної іншої влади та жодного іншого царства!
О, Ти, кого Твої раби не спроможні достойно прославити!
О, Ти, чию велич і сяйво царственності не здатні описати Твої створіння!
О, Ти, чия досконалість не може бути осягнута в усій повноті!
О, Ти, чиї святі й невимовні якості, без ліку і меж, не можуть бути збагнені розумами!
О, Ти, чию велич не може осягнути жодна з думок!
О, Ти, чиї властивості неможливо оцінити належним чином у всій їхній пишноті!
О, Ти, чиї постанови невідворотні для Твоїх рабів!
О, Владико мій, знаками буття й єдності якого сповнене все суще!
Ти — сама досконалість, Владико наш, о Аллах!
Немає божества, крім Тебе.
О, просимо Твоєї милості — врятуй нас від вогню геєни!
демонструють, що велич та грандіозність постають необхідною завісою.
***