Нижче наведено уривок із праць Бадіуззамана, що описує його перебування в полоні
Фрагмент з «Дев’ятої Надії» «Двадцять шостого Сяйва»
Під час Першої Світової війни я перебував на північному сході Росії, в віддаленій Костромської губернії. Там, на березі знаменитої річки Волги, стояла маленька мечеть місцевих татар. Я почувався дискомфортно серед моїх товаришів – полонених офіцерів. Мені хотілося самотності, але мені не дозволяли виходити. Татарська громада вступилася за мене і поселила мене в тій самій мечеті, де я перебував на самоті.
Наближалася весна. Довгі ночі цих північних країв я проводив без сну. Сумний плескіт хвиль, нудний шепіт дощу і сумне віяння вітру тимчасово пробудили мене від глибокого безпечного сну. Хоча я ще не вважав себе старим, проте побачивши світову війну, по суті, уже був таким. У свої сорок я відчував себе вісімдесятирічним, немов до мене був звернений сенс аяту:
يوم يجعل الولدان شيبا
«… той День,коли стануть сивими малі діти» (Коран 73:17)
У ті довгі, темні ночі, в печалі, на чужині, мене здолав відчай. Дивлячись на свою слабкість і самотність, я втратив надію. У цьому стані на допомогу мені прийшов Мудрий Коран, і язик мій проказав:
حسبنا الله ونعم الوكيل
«Достатньо нам Аллага! Прекрасний же він опікун!» (Коран 3: 173).
Серце ж, плачучи, мовило:
غريبم بى كسم ضعيفم ناتوانم الامان گويم عفو جويم مدد خواهم زدرگاهت الهى
«Покинуте я, самотнє і безсиле! Про порятунок кличу, прощення прошу, допомоги бажаю від Обителі Твоєї, о мій Аллаг!»
Душа ж моя, згадуючи старих друзів, що залишилися на Батьківщині, уявивши смерть на цій чужині, мовила, як Ніязі Міср:
«Зазнавши прикростей світу,
Розправивши у безвість крила,
Злітаючи, щомиті,
Кличу я натхненно: «Друже, друже!»
Говорячи так, бажав я зустрічі з друзями. Що ж … У ту сумну, печальну, довгу, забарвлену розлукою ніч в чужому краї мої слабкість і безсилля стали настільки потужними заступниками перед обителлю Господа, а також засобом [порятунку], що я досі дивуюся. Адже за кілька днів, сам того не очікуючи, я самотою, не знаючи російської мови, втік, здолавши шлях, який вимагав цілого року. Із допомогою Всевишнього, що прийшла до мене через мої слабкості і безсилля, я дивовижно врятувався. Пройшовши Варшаву і Австрію, я дістався Стамбула. Мій легкий порятунок був напрочуд надзвичайним. Легко і просто я завершив цей довгий шлях втечі, що не вдавалося навіть найсміливішим і хитрим людям, які володіли російською мовою.
Однак стан, в якому я перебував тієї ночі на березі Волги, викликав у мене рішення провести решту життя в печерах. Досить втручання в суспільні справи людей, – сказав я собі, – Оскільки в могилі я так чи інакше буду один, то для того, щоб звикнути до самотності, я обираю її вже зараз.
Але на жаль, численні поважні стамбульські друзі, блискуче мирське життя цього міста, а надто такі непотрібні речі, як почесті і слава, яких я зазнав, змусили мене тимчасово забути про те рішення. Немов та чорна ніч на чужині була світлою зіницею в оці мого життя, а білий, блискучий день Стамбула був в тому оці якимось каламутним, незрячим білком, який не зумів побачити прийдешнє і знову заснув. І лише через два роки шейх Абдулькадир Гейляні (аль-Джіляні), своєю книгою «Футух’уль Гайб», знову відкрив мої очі.
***
У Стамбулі Бадіуззамана зустрічають і світила науки, і придворна еліта. Його призначають членом наукової ради «Дар уль-Хікмат» Османської Імперії. Цей відділ в той був науковою радою, ісламською академією, до якої входили такі відомі ісламські вчені-богослови, як Мехмед Акиф, Ізмірлі Ісмаїл Хакки, Ельмалили Хамді.
Духовний послідовник Бадіуззамана – його племінник Абдуррахман — повідомляє таке: «У 1918 р, після повернення з полону, мого дядька без його згоди призначили членом наукової ради «Дар уль-Хікмат». Однак, оскільки полон сильно виснажив його, він ще якийсь час не міг приступити до виконання своїх обов’язків. Багато разів він намагався відмовитися від посади, але друзі не дозволяли йому зробити це. Тому він все-таки взявся до роботи.
Я уважно стежив за його станом. Він абсолютно не витрачався на себе, за винятком найнеобхіднішого, і відповідаючи на питання тих, хто цікавився, чому він настільки економний, Бадіуззаман говорив: «Я хочу жити так, як більшість людей. Більшість може дозволити собі лише це. Я не хочу копіювати марнотратність меншості».
Залишаючи собі від платні лише найнеобхіднішу частину, решту він віддавав мені зі словами: «Збережи». Я ж, покладаючись на дядькову любов і на його зневагу до майна, без його відома витратив річну суму. Після цього він сказав мені: «Ці гроші були для нас забороненими. Вони належали народу. Чому ти розтратив їх?! Я звільняю тебе з посади скарбника і призначаю себе!»
Минув деякий час… Потім до його серця прийшла думка надрукувати дванадцять праць, що пояснюють істину. Для цього він використовував гроші, відкладені зі своєї платні. Він безкоштовно роздав всі екземпляри, за винятком кількох маленьких брошур. Я запитав, чому він не продав їх, на що він відповів: «Із платні мені дозволена лише життєво необхідна частина. Решта – надбання народу. Я повертаю це надбання народу в такий спосіб».