Друге Сяйво
بِسْمِ اللّٰهِ الرَّحْمٰنِ الرَّحٖيمِ
اِذْ نَادٰى رَبَّهُٓ اَنّٖى مَسَّنِىَ الضُّرُّ وَاَنْتَ اَرْحَمُ الرَّاحِمٖينَ
Ім’ям Аллага Милостивого, Милосердного!
Ось Айюб закликав до Господа свого: «Воістину, Мене торкнулося лихо, а Ти — Наймилостивіший із милостивих!» (Коран, 21:83).
Я звертаюся до Господа свого, коли потерпаю від зла, а він — Милостивий та Милосердний.
Ця молитва йшла з вуст терплячого героя Айюба (мир йому), вона постає водночас ефективним засобом. Ми маємо звертатися до Всевишнього Аллага, покликаючись на ці рядки зі священного аяту:
رَبِّ اِنّٖى مَسَّنِىَ الضُّرُّ وَاَنْتَ اَرْحَمُ الرَّاحِمٖينَ
«О Господи, спіткала мене біда, а Ти — наймилосердніший з милосердних!».
Наведімо короткий зміст відомої історії про пророка Айюба:
Хоча на тілі його були численні рани, він терпляче зносив свій вкрай важкий стан, не полишаючи думку про винагороду від Господа за своє терпіння. Але в той час, як черви почали виходити з ран, прилипати до його серця та язика, тобто тих органів, які служать людині центром спомину (зікр) й пізнання Аллага, пророк Айюб звернувся до Творця з думкою про свою фізичну неспроможність поклонятися Йому, а не з думкою про власний спокій: «Боже, шкода, що нині сколихнула мене, стає на заваді поклонятися Тобі язиком та серцем!» Господь із милістю прийняв цю щиру молитву від пророка, зціливши Айюба. Це «Сяйво» складається з п’яти особливостей.
Перша Особливість
На відміну від фізичних ран і хвороб Пророка Айюба (мир йому) ми маємо внутрішні, духовні недуги. Якщо вивернути наше внутрішнє єство, то виявиться, що в нас ще більше ран та хвороб, ніж у Пророка Айюба (мир йому), оскільки кожен гріх, який ми скоюємо, кожен сумнів, що карбується в нашій свідомості, завдає духовних ран серцю та душі. Рани Пророка Айюба (мир йому) загрожували його короткому земному шляху, натомість наші духовні рани загрожують вічному життю… Ми відчуваємо невимовну потребу в молитві в тисячу разів більше, ніж сам Пророк Айюб (мир йому)…
Як черв›яки, що виповзли з ран Пророка Айюба, досягли його серця та язика, так само й [духовні] рани, що випливають із скоєних нами гріхів; і сумніви, що постали від цих ран, досягають нашого серця, де закарбована віра (іман), тим самим наносячи їй шкоду. Вони шкодять язикові, а він постає виразником віри, а це змушує людину замовкнути й відхилитися від спомину про Всевишнього Аллага (зікр).
Так, гріх, що огорнув наше серце, робить його черствим допоки не витіснить з нього світло віри. Кожен гріх торує шлях до зневіри. Якщо ж вмить не усунути його спокутою та покаянням, то він нанесе рани нашому серцю вже навіть не як черв›як, а немов би маленька гадюка. Наприклад, коли людина, таємно вчиняє якийсь ганебний гріх, то вкрай соромиться свого вчинку в разі, якщо хтось ще про це дізнається, то такій людині дуже складно стає переносити існування ангелів і духовних істот. За найменшою можливістю в неї постає бажання спростувати їхнє буття.
Так, приміром, якщо грішник, який скоює великий гріх, що спричиняє пекельні муки, завдяки покаянню не зможе убезпечити себе від них, втім його душу краятимуть сумніви й суперечки щодо існування власне Пекла, натомість він буде прагнути усім своїм єством заперечити факт існування Пекла.
Приміром, людина, яка не здійснює обов’язкових молитов (фарз намаз), не виконує обов’язок перед Всевишнім Аллагом. Таку людину може похитнути навіть незначне зауваження від начальника через невиконання нею найменших повинностей. Утім, водночас, лінь, що огортає її через багаторазові веління Господа, Володаря Вічності, щодо обов’язкового поклоніння Йому, вкрай обтяжує людину, тому вона внутрішньо, в глибині душі жадає, щоб цього обов’язку поклоніння просто не існувало. Із цієї причини в людини виникатиме бажання заперечити існування Господа, а це призводить до почуття внутрішньої ворожнечі до Всевишнього Творця. Так, якщо сумнів щодо існування Творця огорне серце такої людини, то вона схопиться за цей сумнів, як за вагомий аргумент, перед нею постануть двері до загибелі.
Така людина просто не розуміє, що незначні труднощі, викликані обов’язком поклоніння Аллагу, просто жалюгідні порівняно з тими духовними тортурами та муками, що їх відчуватиме людина від заперечення Господа. Отже, тікаючи від укусу комара, людина потерпатиме від укусу гадюки. А нині можете зіставити ці три приклади, аби збагнути смисл аяту:
بَلْ رَانَ عَلٰى قُلُوبِهِمْ
“Вкриті їхні серця тим, що вони чинять!” (Коран, 83:14).
Друга Особливість
У «Двадцять шостому Слові» йдеться про те, що людина не має права скаржитися під час бід та негараздів, на це існують три причини.
Перша причина. Тіло, що його Всевишній Творець дав людині, стало об’єктом виявів творчості Господа. Людина постає у вигляді моделі, що має тілесний одяг, який Аллаг здатний підкоротити, розкроїти, змінити, аби явити людині всю багатогранність власних Імен. Так, оскільки Божественне Ім’я аш-Шафі (Той, хто зцілює) потребує існування недуги, так само і Його Ім’я ар-Раззак (Годувальник) потребує існування голоду тощо.
مَالِكُ الْمُلْكِ يَتَصَرَّفُ فٖى مُلْكِهٖ كَيْفَ يَشَٓاءُ
“Власник майна розпоряджається ним, як йому заманеться”.
Друга причина. Завдяки хворобам і лихам життя людини очищається, вдосконалюється, міцніє, розвивається, дає результати та функціонує. Рутинне та тихе існування прирівнюється до небуття, тобто до зла, а не до буття, яке навпаки уособлює благо. Так, людина втрачає життєві орієнтири та поринає в стан небуття.
Третя причина. Цей світ — місце випробувань і служіння, але аж ніяк не місце для задоволень і нагород. І оскільки світ постає місцем служіння й поклоніння Творцеві Всесвіту, то всі хвороби й спустошення (за умови, якщо вони не стосуються віри та за наявності терпіння) не йтимуть наперекір служінню та поклонінню Аллагу. Ба більше, вони їх лише зміцнюють. Отже, людині не слід скаржитися, натомість вона має подякувати Творцеві за те, що Він кожну годину служіння перетворює на цілу добу поклоніння.
Згідно з приписами Ісламу, існують два види поклоніння: встановлене та невстановлене. Встановлене поклоніння є загальновідомим. Невстановлене ж поклоніння полягає в тому, що завдяки хворобам та обтяжливому життю людина здатна відчути всю свою безпорадність, а тому звертається до свого Милосердного Господа (ар-Рахім) за допомогою, повсякчас молиться Йому, здійснює акт щирого поклоніння, без лицемірства (рія). Якщо ж людина буде терплячою, думатиме про винагороду за тягар земного існування, повсякчас виявлятиме вдячність Творцеві Всесвіту, то в такому разі кожна година її життя перетвориться в цілу добу поклоніння. Як наслідок, її коротке земне існування стане довшим. Ба більше, існують такі праведні люди, в яких навіть хвилина життя перетворюється в цілу добу поклоніння! Один час я був вельми стурбований важким станом свого брата в потойбічному житті на ім’я Мухаджир Хафіз Ахмед. Тоді в своєму серці я почув такі слова: «Ти можеш його привітати, адже кожна хвилина його життя перетворюється в цілу добу поклоніння!» Оскільки він терпляче дякував Всевишньому Аллагу за все!
Третій Пункт
У деяких «Словах» йдеться про те, якщо будь-хто з нас подумає про своє минуле, то в наших серцях стане відгомін таких фраз: «Як шкода…», або «Альхамдулілляг!» ( «Слава Аллагу!»), тобто нас огортатиме або невимовний жаль та розпач, або ж навпаки подяка Творцеві. Ми піддаємося жалю та розпуці через душевний розпач, що виринає в результаті прощання з радощами в минулому. Адже коли людина позбувається задоволення, то це тягне за собою тугу, позаяк нетривкі, тимчасові радощі викликають постійний біль. Одначе спогади активізують цей неминучий біль, поширюють довкола людини журу та печаль. Утім, коли фізичний біль минає, то йому на зміну приходять душевний мир і задоволення, а також подяка Творцеві.
У такому стані людина замислиться про відплату (саваб) та про нагороду у Вічному житті за всі пережиті нею труднощі та лиха, а вони, як відомо, сприяють продовженню нашого без того вельми короткого існування в цьому світі. Отже, людина виявлятиме терпіння та подяку Всевишньому Аллагу з такими словами в душі та на вустах:
اَلْحَمْدُ لِلّٰهِ عَلٰى كُلِّ حَالٍ سِوَى الْكُفْرِ وَ الضَّلَالِ
«Хвала Всевишньому Аллагу в будь-якому стані, крім невіри та омани!»
Побутує такий відомий вислів: «Доба лиха триває довго». Це правда, втім не через те, що цей час тягнеться виснажливо довго, а лише тому, що приносить результати, що вартують довгого життя.
Четвертий Пункт
Згідно з першою темою «Двадцять першого Слова» людина завдяки силі свого терпіння, що її дарує Творець, здатна подолати будь-які труднощі та перешкоди на своєму шляху. Але лишень за умови, якщо таку людину не переможуть її ж марні страхи та хвилювання. Утім, нарікання та ремствування починаються тоді, коли в неї з’являються безпідставні страхи та побоювання, і тоді людина плутає нетривке й тлінне буття з життям вічним і при цьому витрачає безцінну силу терпіння на минуле та майбутнє, зовсім нехтуючи труднощами сьогодення. Людина починає ремствувати на Всевишнього Аллага, а це вияв із її боку вельми несправедливих та нерозумних вчинків та нетерпіння. Однак все минає, і з кожним новим днем турботи та біль полишають наше життя, замість них приходять спокій, мир і радість від того, що життя стало трохи легшим. Так, настає час відплати (саваб). Отже, не варто ремствувати, а натомість подякувати Творцеві, не слід засмучуватися, а варто любити. Через біди та нещастя нетривка буденність буття, оповита тягарем, перетворюється на вічне та щасливе життя. Тому витрачати на них терпіння та безцінні години свого життя щонайменше безглуздо. Прийдешні дні ще не настали, тому повсякчас виявляти нетерпіння та скарги, думати про хвороби та лиха минулого — просто нерозумно. Так, це те ж саме, що без упину пити воду чи їсти хліб, гадаючи, що завтра цього всього просто не стане; або ж обтяжувати себе важкими думами про хвороби та нещастя тих днів, що ще не настали. Це безглузді вчинки, які не мають під собою логічної основи.
Тобто, подяка Творцеві лише примножить наші блага, натомість постійні скарги лише збільшать тягар людського земного буття та позбавлять нас Божої милості.
Ця історія сталася в перший рік Першої Світової війни в місті Ерзурум, коли хвороба вп’ялася в тіло однієї праведної людини. Тоді я прибув до нього, а він мені з невимовною гіркотою на душі скаржиться: «Я вже сто ночей поспіль не можу покласти голову на подушку». Мені стало вельми прикро за нього, і тут я промовив: «Брате мій, сотня цих невимовно важких ночей перетворилася для тебе на сотню безтурботних та радісних днів. Тому тобі аж ніяк не варто нарікати на свою долю, натомість подякуй Всевишньому Аллагу за все! Оскільки майбутні дні ще не настали, то варто надіятися на милість Господа, Милостивого та Милосердного Творця! Не слід рюмсати раніше ніж сталося лихо, не варто страшитися того, чого ще нема й обтяжувати себе думками про це! Думай про сьогодення, для нього вже достатньо твого терпіння. Не прирівнюй себе до божевільного командира, який розсереджує свої бойові сили то на правий фланг, то на лівий фланг, послаблюючи тим самим свої сили в центрі, таким чином надаючи можливість ворогу швидко та легко знищити центр». Згодом я додав: «Брате мій, не роби подібно до цього командира, натомість зосередь всі свої сили та енергію на цій годині! Думай про Божественну милість, про щедру винагороду в потойбічному житті, про те, що своє надто коротке та тлінне життя ти перетворюєш на довге та вічне буття в радощах та блаженстві. Тому замість цих ремствувань та скарг із полегшенням на душі подякуй Всевишньому Аллагу». Тоді хворий промовив: «Альхамдулілляг, моя хвороба стала легшою в десять разів!»
П’ятий Пункт
Цей пункт складається з трьох аспектів.
Перший аспект. Справжня біда для людини — це та біда, що стосується віри та релігії. Від неї необхідно постійно благати Аллага про допомогу. Однак біди, що не стосуються релігії, — з огляду на істину, — не є бідою. Одна їхня сторона постає уособленням Божественного застереження. Приміром, в овець, які забрели на чуже пасовище, пастух кидає камінь, вони тоді розуміють, що це певне застереження від пастуха, який має на меті відвести стадо овець від недоброї справи. Отже, вони сумирно повертаються назад. Власне так ми розуміємо, що в зовнішньому світі існує безліч різноманітних лих, які уособлюють Божественне попередження або застереження. Інша сторона таких негараздів становить спокуту гріхів. Третя ж сторона позбавляє нас безтурботного існування, дає можливість нам відчути всю слабкість та безпорадність свого єства, при цьому зближує нас із Творцем Всесвіту. Тому хвороба постає не бідою, натомість це своєрідна Божественна милість, очищення. У хадисі зазначається, що «гріхи сиплються від хворобливого тремтіння подібно до того, як під час тряски дерева сиплють додолу плоди».
Пророк Айюб (мир йому) просив Всевишнього Творця не власного спокою, а зцілення заради поклоніння Йому, оскільки Айюбова хвороба почала перешкоджати згадці про Всевишнього Аллага вербально, а також роздумам про Нього в серці. При читанні цієї молитви наш намір повинен бути звернений насамперед на зцілення від духовних ран, що виникли через гріховні дії. Щодо матеріальних хвороб, то ми маємо право просити у Всевишнього допомоги тоді, коли хвороба перешкоджає поклонінню Йому. При цьому звертатися до Всевишнього за допомогою слід не в формі заперечення й скарги, а зі смиренням, упокоренням і благанням про зцілення заради здійснення акту поклоніння. Оскільки ми упокорюємося Його Божественному Правлінню (Рубубіят), то з цієї точки зору нам слід змиритися з тими обставинами, що Він їх нам посилає. Ми ніби критикуємо Божественний припис та милість Творця, лементуючи на власну долю із зітханнями та зойками на вустах. Той, хто нарікає на власну долю ніби б’ється головою об камінь, а той, хто критикує Божественну милість неодмінно позбавляється цієї милості. Подібно до того як та людина, що послуговується зламаною рукою для скоєння помсти, підсилює свій біль, ще більше пошкоджуючи руку, так само й людина, що зустрічає біду із ремствуванням, скаргою та занепокоєнням, лише подвоює її.
Другий аспект. Якщо уявляти собі біду великою, то вона збільшиться, а якщо бачити її непосутньою, то вона навпаки зменшиться. Приміром, у темряві людському оку можуть явитися різні образи. І чим більшого значення людина їм надасть, тим більш вагомими та суттєвими вони їй здадуться. І навпаки, якщо ж не звертати на них жодної уваги, то вони поступово зникнуть. Так само чим сильніше відмахуватися від зграї бджіл, тим активніше вони налітатимуть. Але якщо не звертати на них уваги, вони хутко полетять собі геть. Отже, якщо перебільшувати матеріальні біди, якщо надавати їм величезного значення, то вони зростають, через душевний неспокій поширюватимуться з тіла в наше серце, в результаті цього постане інша біда — вже духовна, на ній все базується та лишень прогресуватиме з плином часу. Утім, якщо людина усуне це занепокоєння завдяки покірності долі та надії на Божественну милість, тоді біда, немов дерево з обрубаним коренем, слабшатиме та, врешті-решт, зовсім «засохне» й мине.
Одного разу я вербалізував цю істину такими словами:
Припини ремствування, нещасний!
Якщо ти під покровом лиха — надійся на Творця!
Пам’ятай про те, що лемент твій —
хиба та подвоєна біда.
Якщо ж натрапиш на Того, Хто послав її тобі,
То знай, що це даровані тобі радість і милість Божа!
Якщо ж не знайдеш,
То весь світ — у стражданні і в загибелі знегода!
І коли над головою твоєю нависне величезне, як всесвіт, безталання,
Чому ж тоді зчиняєш лемент ти від мізерного лишенька?!
Ну ж бо, покладай надії на Творця!
Зі сподіваннями на краще посмійся ти над горем,
Щоб і біда у відповідь усміхнулася тобі!
І від сміху твого лишень зменшиться вона, змінивши свою подобу …
Протистояння життєвим негараздам через сподівання на Божественну милість подібно до благодушного сміху під час суперечки з ворогом, адже вона перетворює ворожість у примирення, а неприхильність — у жарт, завдяки цьому ворожість зменшується, а потім зовсім зникає.
Третій аспект. У кожного часу — свій статус. У часи безтурботного існування нещастя змінюють свою подобу. За певних обставин та в деяких осіб біда є не бідою, а Божественною милістю. Оскільки я гадаю, що ті люди, хто в наші часи підпав під вплив хвороб та лих (тих, що не стосуються віри), тому я не вважаю за необхідне нарікати на них. Ось чому моя душа ніяким чином не огортається смутком чи журбою за цих людей. Оскільки я щоразу спостерігав за молодими та хворими людьми, які приходили до мене, і помічав, що вони всі мали значно тісніший зв’язок з божественними приписами віри та з життям Вічним порівняно з іншими їхніми однолітками. Звідси я дійшов висновку, що для цих людей їхні недуги не є власне бідами, а радше своєрідними Божественними дарами. Бо хвороба хоч і завдає їм труднощів під час короткого земного життя, позаяк приносить користь у їхньому Вічному житті, тим самим перетворюючи життя в своєрідне поклоніння Всевишньому Творцеві. У разі якщо така молода людина видужає, то через своє надмірне сп›яніння молодістю та розпусту нинішнього часу вона не здатна буде зберегти духовний стан, який побутував під час хвороби, а тому ризикує підпасти під згубний вплив розпусти.
***
ЕПІЛОГ
Щоб показати свою безмежну силу й милість, Всевишній Аллаг наділив людину нескінченною слабкістю та бідністю. Окрім того, він створив людину таким чином, щоб продемонструвати їй усю повноту своїх Прекрасних Імен — Він створив її як машину, що здатна як отримувати задоволення від багатьох речей, так і потерпати в часи лиха та негоди. Цій машині він надав певні інструменти, кожному з яких притаманні різний біль, різний смак, функція та винагорода.
Усі вияви Прекрасних Імен у світі (а світ — це величезна людина) виявляються в кожному з нас, а ми всі являємо собою особливі мікросвіти. Подібна «машина» здатна реагувати на різні подразники: на стан невимовного піднесення та задоволення вона реагує вдячністю та виконанням певних закладених саме в ній обов’язків. Так, людина стає ніби фабрикою з вироблення подяк Творцеві Всесвіту. Натомість різні хвороби, нещастя та лихоліття активізують у цій «машині» інші системи та функції, зокрема безпорадність, духовне та фізичне безсилля та убогість. Творець цими діями надає людині можливість звернутися до Нього за допомогою, аби пізнати всю Його милість та силу Його не лише однією мовою, але різноманітними мовами кожного органу цієї «машини». Отже, людина перетворюється на перо з безліччю пір’їнок, що занотовує на сторінках книги буття або ж ідеального духовного світу (місаль) свою долю, не забуваючи згадати в них про Прекрасні Імена Аллага. Так, ця книга стає ніби одою Всевишньому Творцеві, в якій людина виконує своє божественне призначення.